Публiкацiя - Олеся Данилець
Сучасний театр дедалі частіше звертається до теми тиранії, досліджуючи її не лише як суспільне явище, а й як внутрішній процес деградації особистості . Закарпатський академічний обласний театр ляльок "Бавка" у Міжнародний день Театру презентував виставу “Ірод” за п’єсою Олександра Гавроша у постановці Наталії Орєшнікової, де глядачеві пропонують зазирнути в темні глибини свідомості тирана. Постановка створена у співпраці з сценографинею Інессою Кульчицькою, яка трансформувала сценічний простір у проєкцію розбурханої свідомості Ірода.
Сценографічне рішення вистави - одна з її найсильніших сторін. Дійство побудоване за принципом симультанної дії, що дозволяє глядачеві одночасно спостерігати декілька паралельних процесів: будівництво храмів та фонтанів на передньому плані, а на середньому - знищення та смерть. Ця багатоплановість формує парадоксальний портрет Ірода: він міг би бути в пам’яті людства великим будівничим, але натомість став убивцею. Те, що відбувається на сцені, насправді є зображенням його свідомості, в якій хаотично змінюються видіння, що демонструють не лише його жорстокість, а й психологічну неврівноваженість.
Центральний образ вистави - сам Ірод, якого втілює Микола Карпенко. Актор створює багатогранний образ: його Ірод то безжальний деспот, то вразливий, змучений манією переслідування чоловік, який тоне у власних страхах і внутрішньому хаосі. Він водночас намагається будувати й руйнувати, любити й убивати, але зрештою програє в цій боротьбі.
Режисерка вдало використовує архетипи українського вертепу, щоб показати приреченість тирана. Вистава наповнена метафорами, які можна довго розбирати на деталі. Однією з найцікавіших сценічних знахідок є три велетенські фігури, які Ірод котить перед собою, немов дитячу машинку. Це водночас і комічний, і трагічний образ, який символізує його власні страхи та голоси, що керують його діями. У певні моменти здається, що Ірод навіть не усвідомлює, що його дії спричиняють страждання інших - ніби він і сам є маріонеткою в руках власних демонів.
Іншим яскравим символом є сцени, в яких він марить своєю дружиною Маріам, яку ж сам прирік на смерть. Це ще один штрих до його образу як тирана, що сам себе пожирає. Маріам у його свідомості є водночас об’єктом бажання і докором сумління, яке роз’їдає його психіку.
Постановка вирізняється стрімкою зміною кадрів, що створює ефект кінематографічності. Глядач не встигає зупинитися на одній сцені — нові й нові видіння Ірода накочуються хвилею, і ця динаміка відтворює хаос у його голові.
Режисерка Наталія Орєшнікова та сценографиня Інесса Кульчицька майстерно працюють з різноманітною театральною лексикою, використовуючи вертепні прийоми як спосіб відтворити сакральний вимір трагедії.
“Ірод” - це вистава, яка не просто розповідає про історичний персонаж, а пропонує глибоке осмислення природи тиранії. Вона ставить перед глядачем питання, що виходять далеко за межі конкретної історичної постаті: що відбувається у свідомості тирана? Чому він обирає шлях руйнування замість творення? І головне - що залишається після нього?
Попри всю темряву, якою наповнена вистава, вона залишає надію. Вона говорить про те, що тирани рано чи пізно зникають, а люди продовжують будувати власний “храм душі”. Те, що відбувається після їхнього падіння, залежить не від них, а від тих, хто прийде після. Вистава “Ірод” - це не просто театральний експеримент, а глибока метафора сучасності